У столиці вшанували пам’ять українського Дюма
Що таке сад? Це передовсім його господар, а, отже – його самопосвята і одержимість працею у прагненні, аби його саджанці мали найбарвистіший цвіт і найрясніші плоди. Одначе не кожному таланить побачити плоди, декому доля дарує тільки щасливу нагоду посіяти зерня (а його сходи і плоди судилося споглядати іншим). Попри те найбільше цінується саме садівник, адже та праця накропіткіша і найвідповідальніша. Переважно про це й говорили усі, хто нещодавно завітав у Музеї літератури України на вечір пам’яті Івана Корсака і презентацію книжки літературно-критичних статей «Із кореня дужого. Путівцями героїв історичних романів Івана Корсака», що побачила світ у видавництві «Ярославів Вал».
«Є класичний вислів: «Література – це труд волів». Ми дивились і дивувались тому, з якою швидкістю Корсак видавав на гора романи з різних епох і з різною фактографією. Іван Феодосійович був людиною шаленої самопосвяти. Його романи – великою мірою археологічні і реставраційні за суттю, адже саме в час, коли українці були тривало відлучені від своєї історичної традиції (яка була перервана і сфальшована), саме історичні романи Корсака формували і продовжують формувати світогляд нації», – наголосив у вступному слові ведучий вечора Михайло Слабошпицький.
Віктор Корсак (син незабутнього пана Івана) згадав про батька з позиції формули, як стати видатною людиною: «Для того, аби стати великою людиною, необхідно мати хист і поєднати його з працею. Втім, самого хисту замало, він мають перейти в здібності. У батька була універсальна комбінація людських рис, яка включала в себе увагу, уяву, мислення і неймовірну пам’ять. Він міг пам’ятати десятки фактів і дат. У дитинстві він ночами читав книжки, а його батько (мій дід) забирав у нього гасову лампу, однак малий Іван примудрявся підсвічував собі сірниками чи свічками».
Згадав Віктор Іванович і про особливості характеру батька: «У ставленні до себе він був дуже вимогливий, а у ставленні до людей енергодайний, – віддавав неймовірну кількість енергії. Він навіть насварити умів так, що людина не ображалася. Я не буду зайве говорити про його патріотизм, адже той, хто читав твори Івана Корсака, той не міг його не помітити – ним пронизана вся його творчість. Цікавився природою, і коли я запитував, чому, то чув у відповідь: «Без знання природи я не можу писати про природу людини».
Професор філології Національного університету біоресурсів та природокористування України Сидір Кіраль розтаємничив причину такої прихильності до матінки-землі, – виявляється в дипломі Івана Корсака значилося «учений-агроном»: «Саме тому я приніс символічні яблука з його символічного саду, де він саджав зерна правди, які проросли і ще проростуть», – зауважив пан професор. Згадав добродій Сидір і про шкільну характеристику Корсака – «наполегливий у досягненні поставлених завдань», а ще – про те, що з усіх предметів ув університеті пан Іван мав «відмінно», тільки з «Історії КПСС» – «задовільно»: «І тут серце моє усміхнулося», – поділився емоціями пан Кіраль.
Микола Жулинський зацитував лист, який він адресував І. Корсаку до його 70-ліття: «Вшановую Вас приємністю читання Ваших романів. Читав «На розстанях долі» і роман «Діти Яфета», цими творами Ви допомагаєте формувати у нашої молоді національну ідентичність… Для кожного роману Ви шукаєте і знаходите свій неповторний ключ».
Коли мова зайшла про премії і визнання, Михайло Слабошпицький нагадав присутнім, що Іван Корсак був номінований на Шевченківську премію ще за життя. У цьому контексті ведучий навів аналогію, згадавши, що 1931 року поетові Еріку Карл Фельду (який також був висунутий на здобуття премії за життя, однак через півроку помер) було присуджено Нобелівську премію і це не вважалося порушенням: «Якби я був членом Шевченківського комітету, я б голосував за І. Корсака, і, користуючись нагодою, закликаю вчинити так само нинішніх членів Комітету».
Доктор богослов’я Дмитро Степовик зауважив, що після романів З. Тулуб «Людолови» і П. Панча «Гомоніла Україна» романи І. Корсака «Гетьманич Орлик» і «Таємниця Святого Арсенія» продовжують важливу прозову традицію, розширюючи поле творів історичної тематики.
Віктор Корсак, реагуючи на виступи промовців, пригадав слова батька, з вуст якого рефреном звучала фраза: «На превеликий жаль, ми не маємо ні повноцінної інтелігенції, ні аристократії», саме тому він, за словами панв Віктора, мав на меті воскрешати наших славетних аристократів минулого, компенсуючи їхню відсутність в сучасному житті.
Валерій Гужва сфокусував увагу присутніх на книжці оповідань та новел «На межі», резюмувавши, що, якби Корсак не обрав собі тяжку стезю історичного роману, то був би одним з першорядних новелістів, адже був дуже ощадливим у слові.
Любов Голота наголосила на ролі книжок і ролі громадянської позиції Івана Корсака. А ще зупинилася на романі «На розстанях долі»: «Я вважаю, що тут автор вийшов за межі усталеного ставлення до життя і за межі лише просвітництва, адже тут ідеться про місію українського державотворення (чи то пак – боротьби за державу як передмови до державного будівництва). Його герої не є жертвами обставин, бо навіть, коли вони у боротьбі віддають життя, то знають задля чого вони це роблять».
Доктор фізико-математичних наук і літературний критик Микола Григорчук зупинився на романі «Мисливці за маревом»: «Існує відома картина нідерландського художника Герарда Давида «Суд Камбіса». Передісторія її створення дуже повчальна, адже за отримання хабаря і винесення несправедливого вердикту із судді Камбіса здерли шкіру і оббили ним крісло для його спадкоємця. І вже колега покійного навіть думати забув про хабарі, бо пам’ятав на чиєму місці він сидить. Отак і романіст Корсак написав антиоду хабарництву в книжці «Мисливці за маревом», уплівши в канву твору актуальні й нині вірші Данила Братковського».
Михайло Ватуляк (голова Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Львівщини), згадуючи про товариша і побратима, зауважив, що Іван Федосійович завжди поспішав підставити своє дружнє плече, і сприяв усюди, де тільки міг.
Поет Павло Щириця зазначив, що Корсак був благодійником і меценатом багатьох важливих україноцетричних проектів. Зокрема, підтримав дослідника українсько-польської сторінки нашої історії Івана Ольховського, автора «Кривавої Волині» і «Засновника УПА». А ще пан Павло висловив переконання, що Іван Корсак сам працював, як окремий інститут національної пам’яті, формуючи пантеон українських героїв у свідомості українців.
Письменник Сергій Козак наголосив, що творчість І. Корсака дуже добре надається до наукового осмислення, за романами Корсака можна написати не одну дисертацію. І перша тема може звучати так: «Український слід у світі очима Івана Корсака».
Упорядниця і авторка передмови до збірки «Із кореня дужого» Олеся Ковальчук витягла зі споду пам’яті таке доречне діалектне слово, як «пам’ятúни». Пані Олеся перелічила різні іпостасі таланту, згадавши Корсака-історика, Корсака-краєзнавця і Корсака-мецената, які всі були похідними від його людяності: «Корсак був невтомним українізатором. Це був виходець із повстанського краю, національний романтик, який умів донести ідею до читача в художньому творі».
У вечорі-спомині також взяли участь Олександр Скіпальський, Сергій Грабар, Жанна Куява, Микола Берник, а також – вдова письменника Марія Корсак та члени його родини. Актори Олексій Богданович та Наталя Коломієць зачитали уривок із роману І. Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».
Наостанок Віктор Корсак підсумував: «Мені здається, ми з видавництвом «Ярославів Вал» зробили важливий крок, заснувавши Премію імені Івана Корсака, яка має продовжити його справу, справу підтримки української еліти, в даному разі – літературної».
Твори Івана Корсака приречені на довге життя, оскільки автор повертав нам історію, творячи із літературної пустелі квітучий сад на ім’я пантеон українських героїв. Як відомо, історії не існує, натомість є наратори, які подають свої версії. Версії Івана Корсака переконливі і правдоподібні. Як і шляхетний книжковий сад, який залишив нам український Дюма.
Іван РОМАНИЧУК
Джерело Літературна Україна від 08.02.2018р.
