Нашого цвіту по всьому світу

Сьогодні можна впевнено сказати: майже в усі часи українська інтелігенція була гнаною, тому часто знаходила по­рятунок за межами рідної землі.

В одному зі своїх останніх романів «Борозна у чужому полі» (К.: «Ярославів Вал», 2014) Іван Корсак порушує важливу гему, пов’язану з еміграцією наших світ­лих розумів. У книзі висвітлено долю трьох братів Тимошенків: старшого Сте­пана, середульшого Сергія та молодшо­го Володимира, які залишили по собі чималий доробок за межами рідної землі. По-різному складалися їхні життєві шляхи у ті буремні роки, коли Україна після більшовицького перевороту нама­галась відновити свою незалежність.

У книжці Корсака мало художнього вимислу. Вона містить автобіографічний матеріал, і для її написання авторові не­обхідно було опрацювати значну кількість архівних документів. Пройдімось услід за письменником життєвими дорогами кожного з братів Тимошенків.

Ще 1906 року Степана Прокоповича було обрано на кафедру опору матеріалів Київської політехніки. Степан здобував ґрунтовні знання, відвідуючи лекції по­важних авторитетів у Гетингені. Його роботи друкують відомі німецькі журнали. Він навіть був удостоєний золотої медалі та премії імені Д. Журавського. Незва­жаючи на це, Петербурзьке міністерство освіти звільнило його з посади декана Політехніки за перевищення норми при­йому євреїв (15 відсотків). Минає неба­гато часу, і прем’єр УНР Микола Василенко запрошує його взяти участь в ор­ганізації Української академії наук. Не­вдовзі гетьманським указом були затверджені перші академіки: Д. Багалій, О. Левицький, М. Туган-Барановський, В. Косинський, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, В. Вернадський, П. Тутковський, М. Кащенко, Ф. Тарановський та С. Тимошенко. На установчому засіданні Академії 27.11.1918 року В. Вернадського обирають її президентом. Того ж року Степан Прокопович засновує при Академії Інститут технічної механіки (і тільки з 1993 року цьому Інституту надано його ім’я). Але творчий злет тривав не­довго, насувались скрутні часи. Більшо­вики захоплюють Київ. Викладачі Політехніки створюють «комітет з добування їжі» на чолі з Євгеном Патоном. Щоб якось продовжити життя Академії, пан Степан проривається до червоного «прем’єра» Раковського. Обіцянок багато, але у Києві вже Добровольча армія. До­велося Степанові Прокоповичу та В. Вернадському їхати до Ростова за Ака­демію просити: «Комусь же має душа за науку щеміти». Але «дикій орді зі сходу знання були не до шмиги». Їхнє п’яне офіцерство більше переймалось жінками. «Готовність росіянина «слугувати» і є ймовірна причина сили більшовиків». Може, тому «гнійник більшовизму ви­скочив саме в Росії, і прорвав, гноєм тим затопив неймовірні обшири» — роз­мірковує автор.

Рідний край палав, і, здавалось, жод­ні вітри не здатні вгамувати те полум’я. Довелося податись у світи, «де ще цінять розум людський». Загребська Політехніка прийняла Степана з сім’єю. Ректор надав йому приміщення майбутньої лабораторії як тимчасове житло. Він бере відрядження у пошуках передового досвіду в європейських лабораторіях і в Единбурзі зустрічає Петра Капицю, «нащадка дав­нього волинського аристократичного роду». Та невдовзі (вже навіть у Західній Європі!) «працівник науки опиняється цілковито зайвим».

Степан перший серед братів потрап­ляє до США і з часом дістає працю в Мічиганському університеті. Сталеві кон­струкції нью-йоркських хмарочосів обі­цяли неозоре поле роботи. Вони вида­вались йому «символами невгамовного й заповзятого народу». Вражений поба­ченим, Степан пише листи Володимирові Вернадському з пропозицією переселення в Америку, «в якій немає вузь­кого європейського націоналізму». З цих листів перед читачем постають реалії тодішніх США: «знайомства і зв’язки грають величезну роль», «все тут робить­ся іноземцями», «дуже люблять фізичну працю», «живуть в матеріальному до­статку і обходяться без газети, без театру, без бібліотек», «платня професора не перевищує заробіток залізничного ма­шиніста», «молодий інженер по вечорах змушений грати на грубі у танцювальних клубах, а декан — давати консультації на заводах»...

Вернадського так і не вдалось пере­манити в США. Володимир Іванович, з одного боку, не міг змиритися з падінням Росії, а з другого, занотовував 1920 року у своєму щоденнику, що «російська інте­лігенція хижа й продажна» і що «істо­ричне варварство^» , яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіритися в майбутньому Росії...»

Степан Прокопович згодом стає «батьком американської прикладної механіки», почесним доктором низки університетів. Його обирають до академій Американської, Польської, Французької, Лондонського королівського товарис­тва, Спілки швейцарських інженерів... Відділ прикладної механіки Американськ­ого товариства інженерів засновує медаль його імені. Лабораторію в університеті також назвуть його іменем. Його вибрані праці й книги видають різними мовами. Однак, коли мова зайшла про опубліку­вання їх в СРСР, то, незважаючи на під­тримку з боку знаного спеціаліста з при­кладної механіки Едуарда Григолюка, академіка П. Капиці та інших, цього так і не вдалося здійснити.

Коли через багато років Степанові вдалося відвідати рідний Київ, його бу­диночок на Фундуклеївській (Леніна) зус­трів його «величезним списком нових мешканців». Від російської культури за­лишились «ледарство, пиятика та бридкі матюки». Життя ніби завмерло на пів­століття, і Політех зберіг «ті ж самі саморобні прилади, які він колись майст­рував». У Харкові йому дозволили поба­читись під пильним оком «Інтуриста» з одинокою рідною сестрою, проте їй так і не дозволили приїхати до нього в Америку.

Іван Корсак з любов’ю описує й жит­тєву дорогу Сергія Прокоповича. Сергій був знавцем стилістики козацького ба­роко та розробив новий архітектурний стиль. Йому випало будувати кілька ліній залізниць в Україні (зокрема, Північно – Донецьку), проектувати чотириповерхові будинки Л. Юркевича та С. Лаврентьєва у Києві, будівлі на узбережжі Криму та Народні доми на Полтавщині. Надгробки Симона Петлюри в Парижі та Миколи Лисенка — теж його роботи. Загалом, понад чотириста будівель у різних країнах світу виросло за його проектами. За часів УНР Сергій був міністром шляхів в уряді, брав участь у Другому зимовому поході на Україну під проводом генерала Тю­тюнника.

Доля заносить Сергія в Подєбради. Тоді «тут у Ноєвому ковчезі зібралась чи не половина українського Києва». Роман Корсака збирає у Подєбрадах «славне професорське гроно». За кафедрами тут стали колишні прем’єри УНР Ісак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Ми­кита Шаповал... Іван Горбачевський ви­кладав органічну хімію, Федір Щербина — статистику, Василь Біднов — історію України, Володимир Старосольський — державне право. Сергій Прокопович вів архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва. Заснував же сту­дію, як і низку інших українських закладів, виставок і товариств, Дмитро Антонович.

Коли фінансові джерела чеського уря­ду зміліли, Сергій перебирається в Лучеськ на Волинь, що перебувала тоді під по­двійною окупацією: світською (польською) та духовною (московською). У 1931 році Сергія Прокоповича обирають спочатку заступником, а потім головою Волинсько­го українського об’єднання, що мало на меті обстоювати інтереси місцевого люду супроти асиміляції, яку насаджувала Річ Посполита. Згодом він стає головою Луць­кого Чеснохресного братства та головою Товариства імені Петра Могили. Його обирають послом до Сейму. Проте нама­гання зарадити справі (разом з воєводою Юзефовським) були марними. Розпочи­нається Друга світова війна. Сергій по­трапляє в «табір для військовополонених і цивільних». Тут його, 60-річного, німці мобілізують в організацію Тодта, яка сприяла табірній адміністрації. Після бом­бувань табору він опиняється серед бі­женців, що йшли на Захід, аби знайти прихисток на «планеті Ді-Пі».

Іван Корсак не оминає й долі Сергієвого сина Олександра. Після мандрів європейськими країнами Олександр опи­няється в США. Тут завдяки його таланту було ошатно оформлено чимало станцій вашингтонського метро. Будучи керів­ником будівельної компанії, він зводить стрімкі хмарочоси у Нью-Йорку. Потім пише книгу про українську архітектуру XX століття. Бо, як відомо, «культура на­родів часто оцінюється архітектурою». Ось чому ще царат забороняв будувати будинки в українському стилі. А такі блис­кучі пам’ятки архітектури, як Михайлів­ський монастир чи військовий Микільський собор, були зруйновані. У Києві виростали «ІІрісутственниє мєста» та цибулині церкви Покровського монас­тиря. А від 1927 року все в Україні буду­ється в російському стилі, бо більшість архітекторів — росіяни. «Під «пролетарський» стиль совіт голив і стриг усіх».

Тамбовські «пєтушкі» мали кукурікати на українських домівках... Окупанти по собі залишали «неохайні копії класициз­му, перероблені з типовою азійською не­культурністю». Будинок Верховної Ради архітектора Заболотного — один із таких. Чи варто зберігати пам’ятки, що нагаду­ють політичне поневолення? Поляки, наприклад, усунули російський Собор з історичної Саської площі у Варшаві.

Першою спробою будови в україн­ському стилі треба вважати будинок Полтавського земства. Його автором був архітектор Василь Кричевський, який перед тим тривалий час вивчав українську народну архітектуру. Йому належить про­ектування низки інших будівель, зокрема школи ім. С. Грушевського у Києві, на Куренівці. Дивом оминули московську цензуру Лісовий інституту Києві за про­ектом Д. Дяченка та готель з музеєм на могилі Шевченка В. Кричевського. У 1919 році у Києві з ініціативи Д. Дяченка та С. Тимошенка заснували Архітектур­ний інститут.

Шлях наймолодшого із братів, Воло­димира Прокоповича, був теж непрос­тим. Він обрав фах економіста і навчався у Петербурзі. Після закінчення навчання працював у Міністерстві шляхів сполу­чення, а з приходом більшовиків орга­нізував страйк чиновників, за що потра­пив у відому в’язницю на тисячу камер «Кресты». Тут побували на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський. Опинившись на волі, відчув, що треба, як писав Гоголь, «мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній...» Над Україною шуміли вітри волі. Як еконо­мічний консультант українського уряду та керівник Інституту економічної кон’юнктури, Володимир небавом по­трапляє в Париж. Тоді російська і поль­ська дипломатії у Парижі переконували держави Антанти, що «Україна — то нова Мексика, захоплена анархією». Голова дипломатичної місії Михайло Тишкевич докладав чимало зусиль, щоб «західні альянти перестали дивитись на Україну як на частину Росії» та щоб французькі промислові кола зацікавити Україною. Загальній справі завадила приналежність членів дипломатичної місії до різних по­літичних партій. Попри цю невдачу, Па­риж усе ж прихистив на якийсь час Ігоря Сікорського, Олександра Архипенка, Марію Башкирцеву, Олексу Грищенка, Софію Левицьку, Соню Делоне та інших.

За слідами брата Сергія в Подєбради переїхав і Володимир. Він стає професо­ром академії, працює деканом факульте­ту й обирається ректором УВУ. Згодом перебирається до США, в Мічиганський університет, де викладає економічні нау­ки. В часи світової економічної кризи Сергій стає науковим радником із сільського господарства а уряді Рузвельта. Наприкінці Другої світової війни Воло­димир потрапляє у Берлін як член аме­риканської військової адміністрації. Тоді ж постало головне питання: як бути з по­воєнною Німеччиною? Чотиримільйонне місто лежало в руїнах. Тут серед іншо­го він почув, як радянські «визволителі» ґвалтували жінок на дорогах, навіть у со­борах, де ті сподівались на Божий поря­тунок, а щоб убезпечитись від мін, гнали перед собою німецьких дітлахів...

Іван Корсак у своєму творі вперше проливає світло на документи, які досі не встигли опрацювати історики. Саме художнє опрацювання документального матеріалу дозволило йому чутливим по­глядом сучасної людини зазирнути в тем­ні закапелки минулого і знайти в них діаманти, яскраве сяйво яких може стати напутньою дорогою для прийдешніх поколінь.

Микола Григорчук

Джерело: Літературна Україна № 15 (5594) від 09.04.2015р.