«ХОТЯТ ЛИ РУССКИЕ ВОЙНЫ…»? Коментар до роману Івана Корсака «За серпанком, загадковим серпанком» (К.: «Ярославів Вал», 2018)

«Війна людей їсть і кров’ю запиває».

(Вергілій, слова Енея про Троянську війну)

В останньому романі «За серпанком, загадковим серпанком» Іван Корсак вийшов за межі звичних для нього тем – відтворення життя призабутих особистостей України на тлі історичної епохи, в якій вони діяли. Перед читачем постають 60-ті роки минулого століття, коли у південно-східній Азії, на території В’єтнаму, зіткнулись комуністична і капіталістична ідеології у спробі довести свою перевагу. Ще у 1959 році Москва ухвалила почати громадянську війну у В’єтнамі. Північна частина цієї держави, порушуючи Женевські домовленості, напала на південну частину. Вся територія стала центром протистояння між двома Гуліверами, двома світовими потугами – США і СССР – переможцями у Другій світовій війні. Американці вважали, що мусять воювати, аби відстояти свою свободу, намагатися встановити мир та безпеку на планеті та запобігти поширенню комуністичного рабства і тиранії та принести демократію. Інакше «ікла червоної ідеї» заполонять голови і «червона злидня В’єтнам заковтне». Перед цим була війна на Корейському півострові, яка поділила на довгі роки цей півострів на дві половини. Розділивши один народ у поглядах на шляхи свого майбутнього розвитку, Молох став пожирати у цій місцині адептів з кожного боку. Така доля людства – шукати ідеї, що розділяють ціле, а потім шукати причини для знищення якоїсь із його частин. Тому історії, які ми знаємо, – переважно історії воєн, перемог одних над іншими, руйнація культури слабшого і захоплення цінностей сильнішими. В’єтнам це лише одна ланка у цьому ланцюгу. Автор взявся за цю не просту тему, оскільки й тут був український слід. Він захотів віддати належне «землякам, яких совість покликала на війну з найбільшим ворогом людства». Українські комбатанти, що вимушені були покинути рідну землю у часи Другої світової, пройшовши «ДП»-табори в Німеччині і опинившись, зрештою, у вільному світі, не проти були, аби їх діти, за нагоди, продовжили їх січу з кривдником. Першою така нагода випала 25.06.1950, коли 135 тисяч солдатів червоної Кореї, навчених радянськими радниками, напали на Південну Корею. Керував ними недавній капітан Червоної армії Кім Ір Сен. Зупинити нападника постали війська ООН. Тоді українці у складі армії США взяли участь у цій війні. У Техасі була навіть ціла ескадрилья – «Літаючі козаки» з тризубами на боках. Їх командир Степан Олексюк зробив у В’єтнамі понад п’ятсот вильотів. А такі як, наприклад, Петро Терлиця, управляли вже новітніми літаками-винищувачами Ф-86 «Сейбр». На жаль, по другий бік також були українці, як і в 1709, 1812, 1914, 1941 рр. Така доля кожного бездержавного народу.

Ідея твору зародилась, ймовірно, вже в попередньому романі І. Корсака – «Вибух у пустелі», де йшлося про історію виготовлення атомної бомби у США за участю у цьому проекті професора хімії Гарвардського університету Георгія Кістяківського, як спеціаліста з вибухових речовин. Іван Феодосійович дослідив роль Г. Кістяківського і в післявоєнний період, зокрема, у часи В’єтнамської війни. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались червоні партизани, американці розпилювали гербіциди (Агент Оранж). Як наслідок, у в’єтнамців народжувались діти-каліки, хто без рук, без ніг. Страждали зовсім невинні. Як хімік, Георгій боровся із застосування хімічної отрути у В’єтнамі і, загалом, був проти війни. Газета «Вашингтон Пост» надрукувала його статтю про шкоду від такого виду зброї. Пізніше Пентагон долучив Г. Кістяківського до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».

Корсак розвиває паралельно дві сюжетні лінії: одну, пов’язану з воєнними діями, що відбувались безпосередньо у В’єтнамі, і другу – події, що розгортались усередині країн, учасниць конфлікту. Головним героєм роману є американський журналіст, син офіцера дивізії «Галичина», – Мирослав, який сам побував у горнилі цієї війни, а повернувшись додому у США, відчув на собі ставлення різних груп населення до неї. Твір побудований наполовину з архівних документів (25 джерел), зібраних українцями в США, учасниками цієї драми. З відомих автор виділив постать майора Мирона Дідурика, якого побратими за сміливість називали «скаженим козаком» і який загинув у цій війні. У матеріалах йшлося, як не просто було українським хлопцям у джунглях, киснути тижнями під тропічною зливою, бродити болотами. Кожен вірив у свою правду. В’єтконгівці застосовували партизанську тактику засідок: стрільці вели вогонь із гнізд на верхотурах дерев, чи раптом виринали із підземних замаскованих тунелів чи бункерів, подібно як бійці УПА. Коли ж йшли у наступ, майже не пригинались, навіть тоді, коли їхні шанси були мізерні. Поразка – це щось невідоме для них. Вони не боялись бути у загонах смертників. У нічних боях протистояти їм могли хіба що корейці. Перед наступом псували нерви противнику кількахвилинним безперервним реготом, і тим самим й собі знімали напруження. Ці злиденні люди, що жили на рисових картках і не підозрювали про існування туалетів, були відчайдушними. Сотні тисяч, що втікали від них, залишали їм усе.

Війна тривала шістнадцять років (1959-1975) і стала достатньо виснажливою для США. У найгірші часи 1968 року були втрати до 500 осіб, вбитих за тиждень. Вражаючим було винищення у лютому цього ж року комуністичними загонами Півночі 7600 мирних жителів міста Хюе – культурної столиці В’єтнаму, особливо інтелігенції, яка сповідувала перевірені часом конфуціанство і буддизм, а марксизм-ленінізм вважала сукупністю не глибоких варварських політичних гасел. На порядок менше загинуло у селищі Сонгмі від американців. За тисячі миль, у далеких азійських джунглях воювали молоді хлопці й сокирою зависало питання, заради чого, чи не марно це? Невже тільки війна може принести мир? «Вбивати людей заради миру, чи не парадокс це?» – запитує автор. Навіть тварини виглядають благороднішими, бо не нищать собі подібних. Ті ж, що повернулись не ураженими, продовжували воювати уві сні, спали упівока, прокидались від нічних страхіть. А поранених в боях вже не тішила медаль «Пурпурове серце». «Невсипущі телевізори» мовчали. Країною став ширитись антивоєнний рух, з вимогою припинення безглуздої бойні. Його підтримали Бертран Рассел і Жан-Поль Сартр, намагаючись створити міжнародний трибунал над США. Газета «The Bond» «Союзу американських військовослужбовців» мала наклад у 20 тисяч. Молоді пацифісти на парадах (Нью-Йорк, Сан-Франциско) в знак протесту проти перебування військ США у В’єтнамі, привселюдно спалювали призовні повістки та американські прапори, сповідували біблійне «не убий», «мир будь-якою ціною». Дівчата мали встромляти червоні гвоздики в цівки автоматів. До сто тисяч, аби не брати до рук зброї, що життя обриває, «драпанули світ за очі» (часто на Гаваї чи до Канади). Їх місце зайняли добровольці. Проходили демонстрації і на підтримку «наших хлопців у В’єтнамі».

Під пильний погляд Корсака потрапив рух тих часів, відомий як хіпі. У романі очолює його хлопець з кличкою «Тутанхамон». Молодь, бачачи, що нещасний люд ніяк не може напхати безрозмірний шлунок «ні харчем, ні доларом, ні ще чим марнославним», втікала від своїх батьків, від суспільства-«свинарника», збивалась у стаю вільних від усього осіб задля справжнього життя. До них стали долучатись й ветерани в’єтнамської війни. Їм здавалось, що зможуть виправити «викривлений і погорблений світ, чиї тріщини та іржу вони ліпше за старших бачать». У гурті можна було покохати кого хочеш, ласувати життям у спальному мішку, не заглядаючи у чекову книжку. І мета велика: не воюйте, – кохайтеся, бо кожне життя є квіткою. Звучало: «Make love, not war». Тому їх називали ще «дітьми квітів». Всі ставали братами й сестрами поміж собою, терпимими до іншого кольору шкіри, мови чи звичаю. Їх гіпнотизував рев гітар у змаганні з голосами співаків. З довгим волоссям, у поношених і навмисно порваних джинсах, з яскравими латками на одязі, зафарбованому світло-відбивнимии фарбами, зі знаками антивоєнного руху (Хреста миру) на спині, кульчиками у вухах та пірсингами в носах, в окулярах з кольоровим склом, строкатими хустками на шиї, сумками на довгому ремінці, вони воліли жити справжнім вільним життям, без електрики, телевізора, водопроводу, чи каналізації. Деякі, як справжні «діти природи», взагалі воліли обходились без одежі. Гру волі підсилювали наркотики (ЛСД, марихуана), які, ніби, зупиняли час, але ще не розривали єдність з чарівним світом довкола. Звісно, такий рух турбував керівництво США. І як дізнаємось з твору Корсака, президент Ніксон не відмовився від пропозиції популярного співака Елвіса Преслі, що мав великий вплив на молодь, долучити його в агенти ФБР, аби «приносити користь країні».

А де вплив на людську свідомість, там і радянські та соцтабірні спецслужби з контролем над людськими масами, як учив ще Сунь Дзи. Виробництво і транспортування «наркоти» вони намагались поставити під свій контроль. На території Чехословаччини готували дилерів-продавців цього «товару». Старались захопити його виробництво й шляхи транспортування. Чехословацькі друзі контролювали гангстерські групи в Швейцарії, Австрії, Мексиці та Індії. А дев’ять із десяти латиноамериканських наркоторговельних угрупувань були під совєтами. Мексиканці марксисти намагались обміняти героїн на американську зброю. Недавно ми стали свідками, як російські «специ» вивезли з Буенос-Айреса на державному літаку майже пів-тони «муки». Те саме стосувалось і контролю над виготовленням всяких отрут. Жертвою отруєння, як відомо, став Степан Бандера. На прикладі Скрипалів бачимо, що ця практика простяглась аж у наші часи. За директивою Москви, Чехословаччина побудувала на території Північної Кореї «госпіталь», головною метою якого було випробування на людях біологічної зброї, дії атомної радіації та перевірити вплив різних препаратів на свідомість. Цікавило, як відмінні раси і нації можуть протистояти стресам атомної війни, дослідити їх фізіологічну і психологічну стійкість. Тіла піддослідних полонених спалювали у ними ж збудованому крематорії. Вивезені з Німеччини спецслужбами СССР після ІІ-ої світової війни більш як 30 вагонів документації гітлерівської «Аннербе», не залишились не читаними. Вони й до нині несуть свої «плоди». Тому актуальними залишаються слова Івана Корсака про «народ, що по вуха у лайні», який «весь світ пнеться туди затягнути».

Корсак описує як за допомогою посередників Москва підживлювала «доларовим дощем» комуністів та антивоєнні рухи в Америці, знаючи, що у прямій сутичці за технічної переваги США, їй не виграти війни у В’єтнамі. Хитрість і наркотики Хрущов вважав головними у боротьбі з капіталізмом, і аж на третій позиції були танки. Війну треба було виграти усередині Штатів. Москва готова була платити за кожну душу, яка проти цієї війни. Їй потрібні були стотисячні мітинги на Вашингтон і Пентагон. Підтримка молодих комун хіпі з вільним вживанням наркоти вважалась одним із ключів до успіху. Йшлося, чи взагалі ця молодіжна субкультура не зможе замінити християнську культуру.

Загадкою в історії залишилось вбивство президента Кенеді у центрі Далласа. Зробив це начебто Лі Гарві Освальд, який до події чотири роки жив у Мінську, одружився  і працював на радіозаводі у С. Шушкевича. Через два дні його, в оточенні поліції, поцілив Джек Рубі (Якоб Рубінштейн). Чи стріляв не тільки Лі, і чому Фідель Кастро незадовго до події говорив у розмові з братом про її велику ймовірність? – розмірковує автор.

Іван Корсак подає образ Моріса Чайлдса (Мойше Чиловського), дитячі роки якого пройшли на Київщині, а потім батько забрав його до Чикаго. З роками він став містком між зав. міжнародним відділом ЦК Б. Понамарьовим, Сусловим та керівником компартії США Гесом Холлом, а також забезпечував зв’язок з Мао у Китаї. Його рідний брат Джек забезпечував доставку сотень тисяч доларів з Кремля і був водночас агентом ФБР, де акуратно переписували номера одержаних купюр та відстежували стежки московських грошей. За антидержавну діяльність під суд потрапила за «Актом Сміта» сотня керівників компартії. «Праця» братів була належно оцінена. Сам Л. Брєжнєв вручив Чайлдсу орден Червоного Прапора, а Рональд Рейган – найвищу військову нагороду США – медаль Свободи. У Москві Чайдлсу організовували зустріч з першою жінкою-космонавтом, щедро частували «Зубрівкою», дали перепустку у буфет міжнародного цековського відділу, бо у продмагах тоді домінувала морська капуста в бляшанках.

До В’єтнаму стали постачати керовані зенітно-ракетні комплекси та РЛС. Весною 1965 року туди прибули до 3,5 тисяч воєнних,  пілотів та інструкторів. І вже одного 25 липня були збиті три американські військові літаки. Однак Москва заперечувала будь-яке своє втручання у «громадянську» війну у В’єтнамі: «Нас там нєт». За службу у В’єтнамі ніхто не отримав ні пенсії, ні жодних привілеїв. Цю війну її учасникам належало забути.

Роман сягає кульмінації, коли 4-го травня 1970 року хіпі вирішили провести антивоєнну демонстрацію біля Кентського університету, аби доєднати до свого руху й студентів. В розпал мітингу, один із підкуплених хіпі забирається на горище будинку, і стріляє з карабіна, спочатку в гвардійця, а потім у студента, далі в свою кохану Кнопку, аби нікому не дісталася. Мирослав вираховує звідки стріл, виявляє стрільця, при цьому мало сам не гине. Виручає вічний його опонент – Річард, що знешкодив стрільця. Розгорілась відома трагедія: четверо студентів були убиті, а дев’ятеро – поранені.

Роман дає однозначну відповідь на запитання, поставлене у заголовку цієї статті.

Життя Іван Феодосійовича Корсака продовжують його твори. Тепер його душа «дивитиметься зорею небесною, чи достойні ми своєї землі». Твір завершуються словами: «Благословенним будь такий непростий, гіркий і солодкий, колючий нерідко дарунок – життя…». Бо лише життя несе надію на перемогу у всяких людських війнах.

Микола ГРИГОРЧУК

Джерело: Літературна Україна