Сага про душі на роздоріжжях
Немає на світі людини, яка колись не опинялася на розпутті. І часто від того, на який шлях покличе душа, залежало чимало — яким буде власне майбутнє й майбутнє нащадків, та й загалом — чи судиться дати світові тих нащадків, чи спом’яне хтось твоє ім’я, коли сплинуть роки, а чи висиплеться воно разом з іншими долями-піщинками на саме денце клепсидри історії…
Роман Івана Корсака «На розстанях долі» («Ярославів Вал», 2017) для мене, народженої в добу радянщини, коли майже всі «будували комунізм» і поклонялися партійним ідолам, став черговим крижаним душем, після якого спершу відчуваєш тільки шок і неймовірний щем, а відтак — оновлення й збагачення тими знаннями, які тривалий час ретельно ховали від тебе, аби не розбудити свідомості людини, народженої бути вільною.
Події у романі розгортаються у той буремний час, коли мільйони людських доль опинилися поміж жорен двох монстрів, яким прагнулося володіти світом, — радянською і нацистською системами. Це інша правда, не присолоджена й не приперчена сфальсифікованими фактами, а гола-голісінька — про душевні терзання людей, яким вдалося не втрапити під дію тотального гіпнозу радянських «вождів» і зберегти лице в есесівських застінках, про те, як велося тим, хто не побоявся стати супроти ворога заради волі краю, який любили більше за життя. Зрештою, про справжній цвіт нації, українську інтелігенцію, яка завше була тим осердям, що гуртувало довкола себе свідоме українство.
Зі сторінок роману «На розстанях долі» читач дізнається про долі та діяльність засновника УПА Тараса Бульби-Боровця, УНА Павла Шандрука, талановитих учених Федора Богатирчука, Бориса Балінського, чиї імена довго ховали на задвірках пам’яті, ба навіть намагалися стерти й за вітром розвіяти, й кому так і не судилося по війні ступити на вільну рідну землю. Утім, завдяки праці автора роману постають вони, як фенікси із попелу. Іван Корсак розповідає не лишень про життєвий шлях кожного зі своїх героїв, а й про вибір, перед яким ці люди поставали. Залишитися осторонь, у відносному спокої, а чи пірнути з головою у боротьбу заради майбутнього, наразивши життя і свої, і близьких на тисячі не- безпек заради вільного майбуття України?
Ось як описує душевні мордування Федора Богатирчука автор: «Якою ж доріжкою-стежкою тепер тобі йти? — питав сам себе Федір Парфенович. — Ти ж бо на розстанях долі, й ніхто за тебе тут не зважить та виважить. Чи передумати й податися з тими, що підривали святині, своїх же солдатів, панічно тікаючи, разом з бетоном мостів у небо живцем динамітами піднімали, чи новим пришельцям повірити?
А може, відгородити від усіх душу високим парканом, зрештою, можеш прожитии собі без каліцтва сумління при будь-якій владі: ти вже відомий у Києві лікар-ренгенолог, доктор медичних наук, багаторазовий шаховий чемпіон України і чемпіоном Союзу був… Ти робитимеш тільки добро, і нехай там казиться лукавий світ, тобі байдуже до нього; хіба сам, як захочеш, крізь шпарину в тому паркані зазирнути зможеш…»
Кожен із героїв роману надто часто опинявся на тих розстанях, затиснутий, як між молотом і ковалдом, поміж червоними покидьками та есесівськими мерзотниками, не раз битий у спину ножами зрад, здавалося, союзників. Перегортаючи сторінку з сторінкою, немов наяву бачила, як брьохається по груди в болоті отаман Тарас Боровець, як вишуковує у купі бурякових гниляків щось поживне професор Балінський, як виношує план помсти за загиблого брата Власову київська медсестра Віра у берлінському підвалі…
Мушу зізнатися, що з-поміж усіх сюжетних ліній найдужче зачепила мене доля саме отієї медсестри Віри – як уособлення українського жіноцтва у страшний воєнний час – та повстанця Григорія Лелеки. Розділ за розділом мандруючи шляхом тієї відважної жінки, я збагнула таку просту й потужну істину – і у війну люди любили… Ті почуття, певно, були у стократ гострішими, як у мирний час, бо кожна зустріч двох сердець і душ могла стати останньою. Я дивувалася, захоплювалася силою духу й мужності тендітної жінки, яка не опускала рук у найпатовіших ситуаціях. І годі уявити, що коїлося у Віриній душі, коли тримала на витягнутих руках над вирвою з водою малесеньку хвору доньку, готова щомиті опустити дитя під воду, аби не занапастити побратимів. Як і тоді, коли не могла піти за домовиною своєї крихітки, а мусила крадькома пробиратися до могилки вночі… «Віра дивилася через вікно, як виїжджала підвода з труною з подвір'я, як, похитуючись на вибоїнах, рушила вулицею. Їй криком кричати хотілося, руки заламуючи, щоби не трясли труну, бо донька і так натряслася по нетрях, – але навіть накричатися вона не могла», – пише автор.
Однією з віхових у романі стає лінія репатріації колишніх громадян Радянського Союзху – страшна правда про те, що чинили із в'язнями концтаборів та остарбайтерами, яких Захід «люб'язно» передавав совітам.
А ще одна потужна, втім вельми болюча, часом – як відкрита рана правда роману Івана Корсака «На розстанях долі» – це те, як довелося лідерам визвольного руху в еміграції. «Я був генерал-хорунжий, а тепер генерал-кочегар…» – скаже при зустрічі Боровець Шандруку.
За що судили Тараса Боровця? Чому чоловікові, який так багато зробив, для рідного краю, довелося доживати віку в домі для старців? Чому талановиті науковці Балінський і Богатирчук славу світову здобули, живучи, хай і небідно, та в еміграції? На ці та чимало інших питань кожен зможе відповісти сам собі, перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака «На розстанях долі». Його варто прочитати, аби збагнути. Аби знати. Аби не забути. Аби розповісти нащадкам. Аби не дати сучасникам повторити помилок історії. Аби, опинившись на розпутті, обрати правильний шлях…
Оксана Головій
Джерело: Літературна Україна № 23 від 8 червня 2017.